12 березня цього року йому – українському громадсько-освітньому діячеві, історику, письменнику-молодомузівцю (прозаїку, критику і літературознавцю), журналісту педагогу, дійсному члену Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка (від 1923), доктору філології, організатору і члену Пласту в Ужгороді, голові Крайової Пластової Старшини Закарпаття (1934), головою Українського Пластового Уладу Карпатської України (1939), скавтмайстерові, старшині Українських Січових Стрільців, доценту університету в Кам’янці-Подільському, викладачеві Дрогобицької, Самбірської і Ужгородської гімназій – виповнюється 130 років від дня народження.
Для закарпатської історії і культури постать Володимира Бірчака є знаковою: він проживав тут довший час, написав чимало про закарпатців і для них, активно утверджував на цих теренах Україну, свято вірячи в непереможність національної ідеї.
Володимир Іванович Бірчак (пседоніми і криптоніми: Н.А.Коліні, (б), В.Б.), народився 12 березня 1881 року в с. Любинці Стрийського повіту на Львівщині (нині Стрийського району Львівської області) в сім’ї священика. Отримав гімназійну освіту, а в 1900-1905 роках навчався у Львівському, згодом у Краківському університетах. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1905), захистив докторат з української філології та історії Східної Європи Після закінчення працює викладачем української мови та літератури у Дрогобицькій, Самбірській, Львівській гімназіях. Водночас з В. Пачовським, Б. Лепким та П. Карманським організовує літературне об’єднання «Молода муза».
Як старшина українських січових стрільців воював від Львова аж до Києва. Рятуючись від більшовиків, виїхав з Одеси з німецькими полоненими і в 1920 році опинився на Закарпатті в еміграції.
У своїх спогадах В. Бірчак зазначав: «Спеціальна школа – це еміграція. Знайдешся між чужими, без знайомств, без впливів… Тут треба перемогти людські пересуди, дати докази свого дотепу, розуму, характеру. Великі це цінності й ними багацько можна осягнути».
Письменник був людиною небайдужою, діяльною, одержимою ідеєю будівництва незалежної української держави. Сучасники називали його «жерцем культу енергії». Без сумніву, завдяки своїй наполегливості і здібностям він протягом майже 20-річного перебування на тогочасній Підкарпатській Русі, багато чого осягнув. У цей надзвичайно плідний для нього період, його діяльність розвивалася декількома напрямами.
В. Бірчак, працюючи в крайовому шкільному управлінні м. Ужгорода, організовує систему освітніх закладів, займається організаційними питаннями написання підручників, посібників для шіл Закарпаття, сам пише підручник з української літератури для горожанських шкіл та гімназій. Організовує і проводить курс з перепідготовки вчительських кадрів та курси з ліквідації неписьменності. Вже в 1922 році він підготував і випустив відразу три підручники: «Руську читанку» для перших-третіх класів гімназій і горожанських шкіл. У своїх спогадах «Карпатська Україна» (1939 р.) В. Бірчак згадує, що він «добре знав українську молодь Закарпаття, як професор, ще більше пізнав її у «Пласті», в пластовому таборі чи в часі прогулянок…»
В. Бірчак брав активну участь у зародженні пластового руху на Закарпатті. Належав до редакційної колегії «Пластуна». У 1934 році став головою Крайової Пластової Старшини. У книжці «Наші пластові табори», виданій в Ужгороді 1929 році, він написав: «До наймиліших хвиль мого життя зачисляю відвідини пластового табору… Такі відвідини наповнюють мою душу гордістю і непохитною вірою в будучність нашого народу».
В історії закарпатського Пласту він залишився як заслужений провідник і визначний пластун, що працював з пластовою молоддю від самих початків до березневих днів 1939 року.
Зболеним серцем та світлим розумом, тверезо аналізуючи причини поразки Карпатської України, Володимир Бірчак писав: «…Я завжди вважав, що роблені хиби й прогріхи – це наші спільні українські хиби й прогріхи, а коли про них пишу, то не для того, щоб їх висмівати, але щоб описати, сконстатувати грізний стан, аби в майбутності ми вистерігалися уже цих хиб та хворіб, що їм на ім’я автохтонство, пайдокрація, протекція, брехня, отаманія, жадоба слави й майна…».
Після поразки Карпатської України В. Бірчак переїхав до Праги, де перебув воєнне лихоліття. У 1945 році його несправедливо обвинуватили і як буржуазного націоналіста заарештували. Це сталося в Мукачеві погідного вересневого дня, коли осінь пахне яблуками і виноградом, коли небо, як ніколи, здається бемежно глибоким і синім, коли ґазди з довколишніх сіл везуть на підводах на виторг дари своїх полів…
Після арешту здавалось він щез назавжди. Існує кілька версій смерті Володимира Бірчака. С. Пап-Пугач у «Пластовому альманасі» допускає, що «большевики його покликали до Ужгороду, де за ним і слід пропав. Правдоподібно загинув від тортур». Довгий час не вдавалось дізнатись про дату його смерті. Наприкінці ХХ століття стало відомо (дослідження О. Мишанича, М. Мушинки, В. Габора, Л. Баботи, В. Іваня), що 11 січня 1946 року В. Бірчак був засуджений Закарпатським обласним судом як український буржуазний націоналіст, німецький шпигун і чехословацький розвідник до 20 років таборів (Красноярський край; Кемеровська область; з березня 1951 р. Озерлаг), де і через сім років після арешту – 21 вересня 1952 року – помер. Реабілітований 3 січня 1990 року Закарпатським обласним судом.
У В. Бірчака є гарна збірка «Золота скрипка», що вийшла друком у 1937 році. Збірка складається з окремих оповідань, в яких звучать найрізноманітніші теми. Проте ідейно їх об’єднує одне: погляд на життя, як на процес, в якому зусиллям волі, боротьбою можна багато чого змінити. Герої В. Бірчака – це люди небайдужі, діяльні, вольові, розважні, що живуть своє працею, своїм розумом, дорожать своєю честю, добрими справами. Це українці, які прагнуть незалежності держави.
Загадковість письменника – в його повному проблем житті. В умінні пристосуватись і вижити в нелегких умовах, у прагненні бути потрібним народу, у мріях про незалежність України, в незвичному викладі думок, в розмаїтті філософських проблем його творів.
Володимир Бірчак утвердив себе як культурно-освітній діяч та талановитий педагог, якому властива була палка любов до українського народу. Він пророче підкреслив, що «український народ живе, що він пережив татарщину, неволю, різних сусідів, але на наших очах він збудився і став до кервавого бою за свою самостійність. Ми стали свідомі українці, наші душі завжди будуть вільні, українські».